Справжня зустріч біля річки: як ми говорили з підлітками про війну, любов і витримку

28.07.2025

Знам’янщина. Липень 2025. Спекотний день. Річка блищить на сонці, легкий вітер шелестить травою, поруч у воді — лебідь, а біля берега спокійно стоїть лелека. Під деревами — дерев’яний стіл, лавки, сміх, тихі розмови. Немає сцени, мікрофонів чи формальностей. Є ми, молодь, і простий простір для важливих розмов.

24 липня, організацією Fierce Calm в Україні та членкинею команди Мариною Марулою, було проведено мотивуючий день для підлітків Знамʼянщини, з вірою в те, що іноді достатньо чесної розмови в тіні дерев, щоби щось усередині змінити назавжди. Fierce Calm в Україні - міжнародна організації заснована у Великій Британії, яка вже 15 років зосереджується на підтримці ментального здоров’я та психо-фізичного відновлення, розвитку стійкості вразливих груп населення. В Україні працює з початку 2022 року: з програмами для військовослужбовців та дітей у реабілітаційних центрах на заході, а на півдні - охоплює важливу соціальну місію-підтримку молоді, підлітків, матерів військових та одиноких матерів.

В цей день було запрошено людей, які знають ціну життю і які змогли поділитися досвідом з присутніми.

на фото Андрій Лубенець

Андрій Лубенець. Ветеран. Вчитель. Батько. Людина, яка пройшла крізь край болю. Він приїхав до нас не як герой у мундирі, а як чоловік, який має що сказати.

Він отримав важке поранення на війні. Лежачи сам серед поля, розумів, що не має права здаватися… три дні без води й їжі, він боровся за життя… повзком, тихо, неначе крадькома, неначе не на своїй землі.

“Тримала думка: я маю вижити. Маю вперше побачити свою дитину. Як же вона без мене в цьому світі?! Я маю обійняти дружину, подякувати за все…”

Але його врятувала не лише жага до життя, його врятувала вона — мама. Коли він уже попрощався, коли повз закривавлений крізь біль і тишу, коли здавалося, шансів вже немає - вона дізналася. І не зламалася. Вона телефонувала, благала, шукала, кричала - щоб його витягли. Щоб не залишили. Через сотні кілометрів, не бачачи сина, вона пробилась туди, куди не добирались накази… бо її вела любов. І її голос, материнський, хоч і далекий, став для нього ще одним рятівним стуком серця - тим, що не дозволив зупинитися.

Його розповідь — не про героїзм. А про витримку і любов, які сильніші за біль.

А ще він розповів, як урятував підлітка, що тонув у річці. Хоч сам тоді ледве ходив - без вагань стрибнув у воду: «Бо в такі миті не думаєш — просто дієш».

на фото Дар'я Валова спілкується з учасниками заходу

Дар’я Валова. Волонтерка, фотографиня, мама, дружина, жінка, яка не зламалась - навіть коли все навколо тріщало.

Дар’я говорила тихо. Просто. Без гучних слів: про збори, які сама запускала, про допомогу військовим із перших днів, про те, що донатів зараз стало менше, а потреб — не менше. Її голос був спокійним, але всередині кожного слова — глибина.

«Я почала волонтерити з перших днів війни. Я тоді ще не знала, як довго це буде, скільки всього доведеться побачити, витримати, зібрати. Ми закривали збори… спочатку одиниці, а потім десятки. Разом. Тому що не можна було інакше».

А потім вона посміхнулася: «І тоді з’явилось кохання. На війні. Я — волонтерка. Він — військовий. Нас об’єднали не квіти й побачення, а тривоги, прощання, відстань, і надія, що зустрінемось знову».

А далі поранення чоловіка, десятки операцій, реабілітація в іншій країні, народження сина без чоловіка... «І перші вісім місяців життя нашого сина — він не тримав його на руках. Я - тримала. І себе, і дитину, і життя в собі».

Говоривши, вона не просила жалю. Навпаки - в її очах була впевненість… впевненість, що надихає.

Дар’я - це жива пам’ять про те, що справжня сила – жіноча: м’яка, нескорена, глибока… та, що тримає світ на плечах, але навіть тоді не забуває любити.