Володимир Сокол: «На залізниці робота завжди жива. Поставили завдання – виконали, у першу чергу відповідальність!»

4.11.2017

У День залізничника у одному з найбільших вузлів Кіровоградщини станції Знам’янка завжди лунають тисячі вітань на адресу тих, хто працював і працює на металевих магістралях. Особливо приємно у такі дні говорити про динаміку, розвиток, історію залізниці, а хто її знає краще, як не ті, хто десятиріччями був причетний до роботи потужної станції. Серед них Володимир Іванович Сокол, котрий за 46 років свого трудового стажу може розповідати про все як очевидець.

У спілкуванні Володимир Іванович щирий і відкритий, завжди з гумором, з увагою ставиться до слова і думки людей. Завітавши до нього на гостини, помічаємо його в роботі, майструє з деревом, от як пішов на пенсію у 2011 році, від того часу і найшлось нове хобі – різьба по дереву. В його уяві виникають постаті Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Божої Матері, а з часом все це оживає на дереві. На почесному місті дерев’яна ікона від роду Соколів: понад сто років образу, а його бережуть і вважають оберегом роду.

Пригадує Володимир Іванович, що колись у далеких сімдесятих, хвилини вільної не мав, все робота та перепочинок, бо на відпочинок часу не було: « Я ж на залізницю після інституту одразу прийшов, молодий хлопчина, а допрацювався до 2011 року до головного інженера Знам'янської дирекції залізничних перевезень та заступника начальника дирекції залізничних перевезень. Ви не уявляєте, що це за посада була, але мені було приємно там працювати, бо не було жодного підрозділу, де я б не знав людей: і в ревізорах, і у диспетчерах, і у Пч, Еч – люди мене знали, а я їх. Я скільки посад на залізниці займав, мабуть, до десятка. Найдовший період я працював 6 років заступником начальника Знам’янської дирекції залізничних перевезень Одеської залізниці. А то, де я тільки не був заступником. А все чому? Бо у радянські часи було поняття «кар’єрний ріст», слідкували, хто ти, що вмієш, на скільки відповідальний як людина…»

Про поняття «відповідальність» від людей на залізниці можна чути різне і багато, але всі вони знають і розуміють, що без цього у такому важливому та небезпечному просторі залізних артерій просто не можна, адже під контролем не тільки багатомільйонні вантажі, а й сотні життів людей.

«Не можна і не треба говорити про високі матерії, - продовжує свою розповідь Володимир Іванович, - то все досвід, який приходив з роками, знання накопичувались з досвідом. Ті знання, що отримують в університетах зовсім різняться від життя. Я пережив часи, коли не було проблеми з кадрами, база постачання була інша, багатша, а як сказати за обсяги, які щодня проходили через станцію, то це мені повірять тільки мої колеги – до 6 тис. вагонів переробляла механізована гірка станції Знам’янка за добу. Уявіть собі як це багато.»

Далеко позаду зараз ті часи, коли юний Володимир Сокол почав робити черговим по парку, потім черговим по станції. Щоразу як говорить про зміну своїх посад наголошує, що як зараз перед очима кожен випадок по «браку», а у свої 24 роки йому бажалось ставати кращим і кращим, навіть не зважаючи на перепони і труднощі. Розказує про часи, коли комп’ютерного сучасного обладнання не було, і навіть інформацію про те, є вільні місця на потяги чи немає, передавали телефоном через станції або після прибуття потяга.

Їхав потяг через П’ятихатки, про наявність вільних місць передавали по лініям зв’язку усно до Знам’янської ЛБК, а тільки тоді інформація доходила до білетних кас. Доки цей весь процес закінчиться, то поїзд і до ст. Знам’янка доїжджав, а тут людей повен вокзал, і всі кудись їдуть., - додає Володимир Іванович, - було так важко і цікаво працювати, що як не пригадаю, так і цікавий випадок. Як кажуть, без «халепи» ніяк. Був такий секретар обкома партії Микола Самійлик, тоді це вважалась перша посадова особа в області, для нас вони були як «святі люди», відповідно і обслуговування таких персон на станції тривало з підготовкою і вишукано. І випало так, що один з таких потягів сформували неправильно, тобто штабний вагон опинився у кінці, плацкартні та загальні вагони - посередині, і все це «чудо» мало їхати якраз з секретарем обкома. Переформовували ми його знову аж дві години. Я вже і не пригадую, хто винний був у такій проблемі, але я відповідав за всіх. І той потяг до Черкас поїхав без цього Самійлика, а я «поїхав» з посади, бо зірвати потяг з графіка було просто недопустимо. Федір Гаврилович Перегудов, на той час заступник начальника дирекції, мене гукнув і каже: «Досить носити чемодани за пасажирами, йди на сортувальну станцію головним інженером».

Пройшов Володимир Сокол шлях впровадження автоматизації перевізних процесів залізниці, коли впроваджувались машини, які замість людей обраховували план відправлення потягів набагато раніше, ніж вони доїжджали до станції Знам’янка. Збір інформації і велика оперативність для сортувальної станції грали велику роль. Згадуючи роботу на посаді головного інженера станції, Володимир Іванович розповідає про обчислювальні машини, серед яких «Наірі К», «ЄС1010». Останню у Знам’янці запускали угорці, були дуже великі вимоги не тільки до персоналу і знання, а й до будівлі, де ті машини стояли.

Що ми тільки не робили, - говорить Володимир Сокол, - «екрани» на будівлі, щоб ніякі електромагнітні хвилі не пройшли через стіни, стабілізацію напруги, пригадую, що для контуру заземлення ми тоді забили 54 штиря, щоб зробити захист від перевантажень системи. Це була ніби «окупація» якась, сучасникам уявити, напевно, все це важко, бо кожен дома в ноутбуці може легко подорожувати всім світом, не те що заземлення якесь шукати. А ми впроваджували тут, у Знам’янці, автоматизовану систему управління сортувальної станції.

Ціла епоха, яка запам’яталась багатьом знам’янчанам ще одним поняттям «передавання стягів за успіхи у роботі», сьогодні сучасниками вже сприймається як історія. І ці злети записані в життя ст. Знам’янка як еволюція вагонів, електровозів, навіть колес та рельсів.

А пригадувати про занепад залізниці звісно не хочеться, але куди правди діти…

Дивиною зараз слухати від очевидців, що в дев’яностих на залізниці «допрацювались» до того, що було закрито навіть ділянка дороги від ст. Кропивницької до ст. Тинково, бо обмеження швидкості потягам довели до 15 км в годину, колії були розбиті.

Спілкування з Володимиром Івановичем – то численні історії про реформи, виконання і контроль показників, людські долі і спогади. Одна з них - це тенденція про рух великоваговиків, коли у 60-тонні вагони вантажили значно більше їх вантажоспроможності:

« Зі Знам’янки до Помічної рухався рухомий склад не у 5, а 10 тисяч тон вагою. Це було можливим у 80-их роках тільки завдяки двом електровозам. Відбувались значні економії. Існувало гасло: до 40-річчя Перемоги провести таких 40 рухомих складів, але не провели, бо просто рельси не витримали такого навантаження. Був випадок, коли з П’ятихаток до Миронівки було вирішено провести потяг 20 тис. тон. Цей потяг супроводжували Віталій Васильович Ягубець та Анатолій Іванович Татарінов – провели!»

Станція Знам’янка була і лишається пульсуючою артерією для всієї залізниці України, це дуже відповідальна робота, яка не допускає ніяких навіть дрібних збоїв. У День залізничника бажаємо, щоб всі представники різних професій сталевих магістралей надалі підтримували традиції міста залізничників і примножували свої успіхи в нових і нових досягненнях.

Оксана Войчишина