Між миром і війною: місія волонтерів зі Знам’янки

19.08.2022

Зараз багато історій про те, де і як створюються та працюють волонтерські осередки, хаби. Зовсім мало розповідей про тих, хто цілодобово курсує у напрямку «війна-мирна територія».

Днями ми зустрілись з волонтерами-знам’янчанами в час, коли вони на пів доби були вдома та перепочивали перед черговим гуманітарним маршрутом. До розмови запросили Володимира Плахотнікова, Володимира Коляду, Сергія Карлюгу і ще одного чоловіка, який за особливістю своєї діяльності побажав лишитись неназваним.

У замітках візитів наших співрозмовників десятки міст та сіл: Покровськ, Краматорськ, Миколаїв, Баштанка, Карповка, Костянтинівка, Мирноград, околиці Бахмута.

Щоразу ланцюжок переїздів з одного пункту призначення в інший тривалий. Найважливіше в ньому – то люди. Від міста до міста волонтери везуть вантажі. По маршруту постійні зустрічі з іншими волонтерами, які стали вже друзями та, ніби диспетчери, «ведуть» їх автівки. Кожному важливо знати, що доїхали, бо навколо небезпека. Не можемо називати ні посади, ні навіть міста таких друзів-волонтерів; знаємо, що вони є, і їхню величезну роль неможливо перебільшити.

Я вірю в Бога та молитву, - розповідає голова міського осередку « Українське капеланство» Сергій Карлюга, - ми спілкуємось з військовими, солдатами – всі моляться. Там, у гарячих точках, особливе ставлення до віри, навіть у тих, хто ніколи не звертався до Бога. Моя місія- це духовне опікунство. Де б ми не були, завжди від мене лунає молитва. Зупинились перепочити – просимо Бога за дорогу, зустріли людей - спільно молимось також. Жодного разу нам ніхто не відмовив у цьому. Друга моя ціль - забезпечення потреб військових. Ми дізнаємось завчасно про потреби, робимо збір і відвозимо його. Передаємо не тільки їжу, а й генератори, засоби зв’язку. Зараз маємо потужну комунікацію з львівськими волонтерами, ми зарекомендували себе, як надійні партнери по звітності і довезенню вантажів, тому нам довіряють, з нами хочуть працювати…

Володимир Коляда, голова громадської організації «Патріот», свою волонтерську роль визначив дуже давно, ще за часів початку військового конфлікту з РФ. Від лютневого періоду загострення ситуації був серед перших, хто організовував допомогу потребуючим переселенцям, серед організаторів нічного патрулювання вулиць міста, нині разом з іншими у постійних рейсах у всі можливі «гарячі точки».

Кожен візит туди -це важлива підготовка, ми знаємо, що треба швидко і якісно здійснити збір, бо люди чекають. Іноді я розумію, що облік йде на години. Наприклад, проводили евакуацію дуже літнього чоловіка з усіма його речами, домашніми улюбленцями, серед яких два кота, дві папуги і черепаха. Був пес, якого залишили з військовими. Він дуже довго не хотів їхати, поки до нього на вулицю не прилетіли снаряди. Так от збираємо його речі в машину і завершуємо вантажити все, коли зовсім поряд пролунали вибухи. Це страшно, не вірте тим, хто скаже, що він такий відважний. Однак, ми завершили збирати дідусеві пожитки і відвезли його аж на Тернопільщину, через всю Україну. Це було досить небезпечно, втім, щоб зняти напругу, ми намагались протягом всього цього шляху бути позитивними і людяними, бо іншого вибору не може бути, коли евакуйовані люди чекають на порятунок і самі дуже схвильовані, - додає Володимир Коляда. – Зазвичай ми їздимо у бронежилетах, іноді зморюємось від них і не одягаємо. Хочу сказати, що люди звикають до всього: вибухів, постійних звуків сирен, але всі вони хочуть жити, тоді ми їдемо на допомогу…

У чоловіків – волонтерів немає одного завдання у їх діяльності. Сьогодні вони допомагають евакуацією людей, а вже завтра вивозять несправне авто з блокпосту, де щодень лунають обстріли. Багато з їх рук отримують допомогу і безпосередньо військові, іноді в місцях боїв, іноді в госпіталях під час лікування. Якби можна було описати всі прізвища і факти допомоги знам’янських волонтерів, то вже зараз за період від лютого, у скарбниці цих чоловіків був би такий собі товстий зошит. Втім, не можемо цього зробити, та і не треба, бо під час діалогу кожен з співрозмовників сказав, що не в тому мета, щоб обліки складати, облік і звітність є і потрібні тільки для тих, хто хвилюється, щоб вантаж доїхав до місця призначення. Їм і звітують системно у фото та подяках адресатів.

Фізично ми дуже зморюємось, але це не бути в окопі, як інші, - додає Сергій Карлюга, - мотивує щоразу інформація про те, що потрібна допомога, знову хтось звертається і чекає – це дуже важливо. Насправді багато капеланів зараз в Україні – це люди з великим серцем, вони мають великі потужності у допомозі, що навіть складно уявити, великі молодці. Якось ми були у Краматорську, привезли відремонтовану машину, до речі, її безкоштовно відремонтували знам’янчани, які системно допомагають таким своїм внеском у наближення перемоги . Ми приїхали і зустріли там дуже стареньку бабусю, яка живе у цьому, не побоюсь цього слова, пеклі. Вона просила на хліб, плакала, але не хотіла нікуди виїжджати. Там багато саме дуже літніх людей, яким за вісімдесят. З однією такою жінкою ми разом молились у храмі. Вона духовно наскільки сильна, просто немає слів, благословила нас на дорогу і побажала спокійної дороги. Коли зустрічаємо таких людей, ми розуміємо, що ми непереможні! Кожному треба почати з себе. Я раджу це робити у молитві, не важливо чи знаєте ви правильні слова молитви, робіть це своїми словами, як побажаєте, але з великою вірою.

Багато волонтерів зараз вважає, що є два вибори: або ти допомагаєш щодень для фронту, або ти йдеш боронити землю. Наші співрозмовники зізнаються, що готові бути перевізниками, духовними наставниками, та як прийде їх час – візьмуться до зброї.

Можливо багато всього робити, не говорячи про це, і я б хотів, щоб наша з вами розмова була не стільки про нас, ніби героїв, а про те, наскільки важливо тут, у Знам’янці, зрозуміти, що кожен з нас - один організм великої держави, якій зараз нелегко, - додає один з чоловіків. Можете – допомагайте комусь адресно, не можете – будьте волонтерами у хабах, плетіть сітки, розвантажуйте чи завантажуйте авто волонтерам, але щодень всі зусилля для фронту. Після візитів на схід, коли ми їдемо дорогами міст на Кіровоградщині, виникає відчуття, що у людей сотні приводів для веселощів, все це буде і треба, але потім… Дуже важливо це зрозуміти! Можна і не говорити про це, мовчки робити, допомагати, але для когось бути потрібними.

Варто додати, що завдання з перевезень гуманітарних вантажів можливе завдяки купі людей, окрім загаданої групи чоловіків. Це ті, хто дають кошти на паливо, ті, хто збирають необхідне. Працює велика команда. Велика підтримка родин чоловіків-волонтерів, вони ж допомагають і морально відновлюватись після важких подорожей.

Наша родина займається волонтерством з 2014 року, не хочу говорити про свої великі досягнення в цьому, нехай ті, хто знає, про це самі скажуть, - розповідає Володимир Плахотніков, - як показало життя, одна справа бути волонтером тут, а інша - їздити постійно на схід. У мене дуже змінились погляди і на людей, і на події. Багато з кола знайомих просто зникає після перевірок воєнним часом. Зараз важливо думати про війну, щодень. Це не так далеко у вимірюванні кілометрами, це дуже близько. Приїжджаємо туди, вивантажились. Чоловіки підходять, потискають руку і дякують. Перепочили – поїхали додому. Оце так ми курсуємо, тільки маршрути змінюються. Зазвичай у наших вантажах: медикаменти, продукти, спальники, генератори і так далі… Значно у таких місіях допомагає всеукраїнське об’єднання «Українське капеланство», маємо і інші контакти, вже особистих зв’язків, які для нас знайшла Дар’я Коляда. Ми дуже дякуємо нашим родинами, дружинам Олені Плахотніковій та Вікторії Коляді, рідним Людмилі та Анатолію Бабич, Костянтину Плахотнікову, всіх не назву, не ображайтесь…

На сотнях фото переглядаємо усміхнених наших чоловіків-волонтерів. Ось Володимир Коляда, зморений за рулем авто від тисячі кілометрів в дорозі, а тут світлина з Сергієм Карлюгою та Володимиром Плахотніковим у Костянтинівці, разом з військовими, яким привезли гуманітарний вантаж. Намагаються тримати себе і оточуючих у позитиві емоцій, але знаємо, що в дорозі буває різне, небезпечно і там, де доставляються вантажі. Під час нашого діалогу один з чоловіків сказав, що час подумати про наступний збір, час запланувати візит, всі разом перемовились кількома словами, що і де треба завантажити, подякували за зустріч, і поїхали на авто в різні напрямки. І тоді, як тій бабусі з Краматорська, побажалось їм у слід легких доріг, добрих людей і віри в те, що саме зараз ми стаємо нацією, яку доля випробовує ще й отак на єдність, підтримку, допомогу . Випробовує всіх і кожного зокрема, бо непричетних немає…

Оксана Войчишина