Пригоди українців на «Оскарі»

4.08.2017

На VIII Одеському міжнародному кінофестивалі, що проходив з 14 по 22 липня цього року, відомий український режисер Роман Бондарчук представляв свою нову документальну картину «Dixie Land» про долю учасників аматорського дитячого джаз-бенду з Херсона. Після прем’єрного показу стрічки (яка, до речі, була визнана журі ОМКФ кращою в Національному конкурсі) відбулася творча зустріч з режисером Романом Бондарчуком, а також продюсером фільму Дар’єю Аверченко. Так сталося, що велика частина спілкування була присвячена попередній їхній роботі – документальній стрічці «Українські шерифи», що була висунута від України на здобуття премії «Оскар» 2017 року в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Про різного рівня комічності перипетії, які чекали на Романа і Дар’ю під час промоції «Українських шерифів» у Штатах, вони, зокрема, розповіли на згаданій творчій зустрічі в рамках ОМКФ-2017.

Роман Бондарчук: «Ми виявили, що все – скажімо, оренда залів для показів, фуршет – коштує разів у 50 дорожче, ніж тут. І для того, щоб бути там хоч якось помітними, треба просто на високому рівні підтримувати проекти, які були відібрані країною для участі в цій гонці. Наше висунення стало несподіванкою, тому що був новий Оскарівський комітет, ніде не було заплановано ніяких грошей на підтримку фільмів, які були відібрані, і ми це зробили якимось чудом… Якби панківським таким способом: тобто ми вламувались у чужі вілли та робили там прийоми без відома, власне, тих, хто цими віллами керує.

Взагалі ми збирали по копійці з родичів, з друзів, з людей, котрим сподобався фільм. І в якийсь момент ми звернулись на канал «Україна». Вони сказали: «У нас нема бюджету на такі речі, але якщо ви нам будете надсилати відео для нашої програми «Зоряний шлях», то ми вам дамо гроші на рекламу в «Hollywood Reporter». Я сказав: «Не питання!» І от ми приїжджаємо в цей Лос-Анджелес, а там зовсім не так, як ми собі думали. Ніяких червоних доріжок для нас не постелено, джакузі теж не підготовлено, яхти немає… І ми вселяємося в якийсь airb’n’b, що виглядає приблизно як хатинка бомжа Колі з нашого фільму. Ну, хіба ремонт кращий. І я кажу: як же ми будемо знімати життя зірок? І ми почали теж вламуватися в якісь місця, котрі гарно виглядали, в якісь дорогі ресторани, на цей їхній бульвар з Алеєю Слави. І ми городили якусь чепуху, знімали одне одного й відправляли це в Київ, аби нам просто ті гроші прислали. І десь через тиждень дзвонить по скайпу Дашина мама й каже: «Я тобою пишаюся, твоїм чоловіком пишаюся. Нарешті я можу спокійно жити – ви влаштувалися в цьому житті, ми вам більше не потрібні». Я кажу: «А давай подивимося, що вони взагалі там про нас показують». Ми зайшли в інтернет, увімкнули ці сюжети – а там, наприклад, якийсь кінотеатр, де ми показували фільм, і нас, які там щось розповідають після показу, монтують з Анджеліною Джолі, з Бредом Піттом, які там же, в цьому кінотеатрі, щось колись показували. І в монтажі видно, ніби отак-от ми говоримо, а вони сидять, нас слухають. Принаймні в очах батьків ми дуже круто виглядали».

Дар’я Аверченко: «У нас було близько 5 показів у Лос-Анджелесі і ще кілька показів у Нью-Йорку. І для нас було відкриттям, що присутнім у залі кіноакадемікам, людям, які мають вплив на думку Оскарівської академії, треба пояснювати, про що взагалі вони подивилися. Окрім Штатів, вони взагалі світу не бачили і не особливо ним цікавляться. Окрім тих Оскарівських академіків, котрі мають європейську освіту і коріння. Взагалі серед них є кілька груп, вони діляться по кольорах: є зелена група, є біла група, є червона – яка твоя. І для цього в тебе там має бути гід, організатор на місці, який допомагав нам пройти крізь абсолютно нові для нас речі. А також спеціальні модератори, які пишуть для «Screen Daily», «Hollywood Reporter», для різних онлайн-ресурсів. Перед тим вони з нами провели детальні інтерв’ю, перепровірили всіх персонажів, всі події й потім переказували разом з нами кіно, після того, як всі його вже подивилися».

Роман Бондарчук: «На першому Q&A ми не знали, сміятися нам чи плакати. Тому що ми виходимо після фільму, і замість того, щоб говорити так, як ми зараз говоримо, наш модератор бере мікрофон і каже: «Щойно ви подивилися фільм з країни Україна, який називається «Українські шерифи». У фільмі були присутні два шерифи, мер села, бомж Коля й далі перелік персонажів. Основні перипетії фільму в тому, що Коля вкрав велосипед і так далі». І потім компліменти, що був гарний грим і гарні декорації, і взагалі костюми були неперевершені… Просто це був перший рік, коли документальні фільми можна було висувати в категорію «Найкращий фільм іноземною мовою», а до цього документальне кіно було тільки у своїй окремій секції. А починаючи з 2017-ого його визнали нарівні з ігровим. І, по-друге, все-таки традиція американських фільмів інша: в них, як правило, є закадровий голос, вони ні на хвилину не полишають глядача у незнанні про те, що відбувається. Якщо раптом хтось сумнівається, чи помер він чи не помер, то «голос свыше» скаже: «Він помер». Таким чином, ми для них були чимось доволі екзотичним, і вони сприймали нас як все-таки ігрову роботу.»

Герман Лукич, спеціально для KOMORA.INFO

Одеса-Знам’янка