«Ми досі не можемо надихатися..»

Cаме з такої фрази почалася моя розмова з Аліною та Сергієм, родиною, яка мешкає вже 30-ть років у м. Донецьк, а нині ОРДЛО.

«Ми не можемо надихатися тут, на Україні, а скоро нам повертатися, і повітря перекриють». Тому, хто не живе у «російському мірє» ніколи не зрозуміти тих людей, які просто стали полоненими на сході Україні.

Аліна – вчитель у школі зі стажем в 20 років. Сергій – приватний підприємець. Родина мешкає в окупованому місті, а сьогодні завітала до Знам’янки, щоб відвідати рідних. Їхня історія вразила мене і познайомила з життям українців на окупованій території.

Умови проживання цих людей, у порівнянні з іншими, вважаються гарними, бо їхня квартира залишилася цілою, а деякі райони Донецька зрівняні з землею. Розмову розпочинає Сергій: « Я не маю кому розповісти у себе в місті про все те, що ми пережили та продовжуємо переживати, окрім нашої доньки, яка зараз мешкає у вашому місті. Але не хочеться її втомлювати усім тим, що зараз мають люди на окупованій території. Розпочну з того, що йде зомбована пропаганда від великого до малого. У школи все викладається на патріотичну тематику Росії і розповідається про те, як Україна воює проти мирних людей. Ми стали свідками зйомок відео сюжету для російського телебачення, де під мирним небом журналіст у касці розповідав про постріли і пригинався, неначе вони там є. Насправді, я розумію, що це зроблено для монтажу. Я був військовим довго років, і приблизно знаю, як стріляють "гради" і на яку відстань. Навіть їх використовують для того, щоб сказати, які українські воєнні погані. Для прикладу, дислокація наших солдат знаходиться на великій відстані від масивів, де живуть люди, але під час обстрілів росіяни навмання стріляють у ті райони, де живуть люди, кажучи потім, що це зробили «ваші укропи».

Сергіє, Аліно, розкажіть про економічну ситуацію у ДНР?
Розпочнемо з пенсіонерів. Вони просто помирають з голоду. Їх пенсія у середньому – 2100 російських рублів (555 гривень), більше вони не отримують, бо тоді не матимуть права на гуманітарну допомогу. 1500 вони віддають за комунальні послуги, а на їжу і медикаменти залишається мізер, приблизно 700 – 800 рублів. Щоб ви розуміли, нам треба пояснити цінову політику, наприклад, кілограм помидорів коштує – 70 рублів, я не кажу вже про м’ясо. Риби на наших ринках та магазинах немає, такого продукту ми не бачили давно. Усі магазини завалені російськими товарами найнижчої якості, термін придатності яких вже збігає. Нам доводиться садити город, щоб хоч якось виживати і нормально харчуватися. Але це вже краща ситуація, бо раніше продуктів не було взагалі, ми їздили у їх пошуках на територію України. З інтервалами маємо воду, світло, інтернет і часто зникає мобільний зв’язок. Ми вже знаємо – це знак, треба готуватися до обстрілу і до трьох суток у підвалі. Зарплата вчителя – 11 тисяч рублів, ніби й не погана, але також смачного на неї нічого не купиш. Шахти, заводи та підприємства майже не працюють. Усі магазини техніки або будівельних матеріалів захоплюють рейдерським шляхом. Наприклад, «Метро», усім відоме, стало «Мостом», «Макдоналдз» став «Росмаком».
Які тепер там порядки і як живеться тим, хто залишився патріотом України?
Ми пам’ятаємо ще мирний Донецьк, коли в нас були патрулі і гарні сквери та парки, а в центрі міста вечорами гуляли сімейні пари з дітками. Тепер комендантський час – 11-та година. Усі кафе, сквери, парки треба покинути до десятої, у іншому випадку вас битимуть прикладами автоматів, іноді до смерті, виганяючи. По скайпу розмовляємо зі своїми рідними українською в «ковдрі», тобто закриваємо двері, вікна, накриваємося ковдрою, щоб ніхто нас не чув. Якщо розкажуть, що ми розмовляли, то нас посадять у підвал. Це таке покарання за патріотизм країні, де ми виросли. Підвал – це типу в’язниці, де люди сплять і ходять в туалет там же, троє суток поспіль. Ми перетворилися у безправне м’ясо!
Розкажіть, будь ласка, як це – «безправне м’ясо»?
Людей убивають, грабують та б’ють, навіть за якесь слово, тому усі мовчки тихо живуть, поволі "їдуть" з глузду. Наприклад, особисто я колись обігнав машину керманичів ДНР, мене зупинили з автоматом, приклали до голови і сказали, що вб’ють, якщо я ще раз таке зроблю. Дівчат просто крадуть, ґвалтують групами, а потім вбивають пострілом в голову, навіть не ховаючи. Зараз усіх примушують отримувати паспорти ДНР. Багато в нашому місті молодих дівчат та хлопців, які перейшли і воювали на території окупантів за гроші. Коли вони стали каліками, то виявились нікому не потрібні, ніяких соціальних гарантій немає у людей. Чесно кажучи, той, хто там не живе, то ніколи не зрозуміє жах очікування смерті, постійного приниження та просто беззаконності в усьому. Автомат і сила вирішують все.
Як вам безпечно вдалося дістатися до України чи не було з цим у вас проблем?
Щоб дістатися до неокупованої території, нам треба проїхати декілька блокпостів. Пройти їх – неймовірно складно. Кілька кілометрів черг і машин, іноді доводиться стояти весь день і повертатися назад. Так ми спробували декілька разів, марно. Та на цих блокпостах панує неймовірна корупція, потоки грошей мільйонами в день проходять через руки тих, хто там стоїть. Перше – контрабанда товарів українського виробника, які потім продають в рази дорожче. Друге – це вивіз таких людей, як ми, тобто тих, хто хоче потрапити до України. Коштує така послуга в один бік на двох людей 2100 гривнями. За тобою приїздять, забирають і таємними шляхами провозять через блокпости, без черги.
Чому ви не залишаєте Донецьк і не їдете у інше місто?
У нашому віці це складно. Крім того, маємо маму – їй 80-т років і ми її не залишимо, а діти наші вже виїхали і ми цим тішимося. Ми живемо тільки однією надією, що повернеться в Донецьк наша рідна Україна!

Моя розмова з Сергієм та Аліною тривала три години, я знала, що їх відвертість – великий шанс для мене, як для журналіста, розповісти тим, хто живе під мирним небом про життя людей в окупації. Кожне слово було переповнене емоцією, вони не можуть «надихатися» миром та тихими вечорами без вибухів.

Ольга Полякова