ПІД ДОБРИМ КРИЛОМ… ПРИЙОМНА СІМ’Я

23.02.2018

- Мамо, брати прийомну дитину - це дуже відповідально,- сказав тоді її дорослий син Олег, який мешкав уже окремо, з батьком в іншій країні.- Але якщо ти добре обміркувала, то я - з тобою. А вона, Тамара Літвінчук, виносила, виплекала, як малу дитину, думку про прийомну сім’ю. – Коли я бачила сумні оченята дитбудинківських дітей, - зрозуміла: як би тут не було добре, а кожній дитині хочеться мати свій рідний дім, рідних людей. Я прийду з роботи, а нема про кого подбати. Вирішила: я можу, а ще маю величезне бажання та запас любові… Минуло три роки. І я знову йду до цієї наполегливої, такої сонячної, щирої жінки - МАМИ. Тільки-но зачинила за собою двері, як на домашнє тепло несміло вийшло троє хлоп’ят-грибочків, за ними - вже більший чорнявий хлопчик і білява дівчинка.

- О, ви така багата! А де ж старшенька ваша?

- Ще у школі. Кристинка ( так у метриці записано. Авт.) навчається у восьмому класі, староста класу , дуже любить малювати. Вона мені весь час говорила, що їй самій дома сумно, коли я на роботі. Договорилися до того, що було би добре мати в сім’ї ще одну дівчинку. Тут якраз зателефонували родичі, що є троє діток в інтернаті,- і вони, мовляв, мені далека рідня. Поїхала я знайомитися: найстаршому Сашкові тоді було 11 років, дівчинці – ще одній Кристинці - 6, Владику - 5. Але мені кажуть: «Почекайте, ще є двоє рідних дітей і у них із цими - спільна мама». Тоді Валерчику було 3 роки, Мишкові - 2. У листопаді 2016 року я їх усіх забрала до себе.

- Як вони адаптувалися в домашніх умовах? Подружилися зі старшою Кристиною?

- Донечка дуже любить нових братиків і сестричку, грається з ними, особливо з найменшим Мишком. Вона змінила свою мрію - вирішила стати вихователькою або психологом, а не дизайнером. Діти звикли, що вони вдома. Із здоров’ям були чималі проблеми, тепер майже вирішили… Вони підросли, самі почали називати мене мамою. Я не уявляю себе без них. Хоч усе - таки діти складні, у кожного свій характер. Вони дуже багато поганого пережили у своєму маленькому житті. Було таке, що ми з найменшим Мишком не спали цілими ночами. Маля кричало, але старші діти мене підтримували. І тепер уже допомагають у господарстві.

- У вас є господарство?..

- Кицька, собачка маленька і рибки в акваріумі. То разом посуд миємо, в хаті прибираємо

- Як ви їх виховуєте. Чи не маєте остраху?..

-…що вони не… мої. Я так відчуваю: вони мої діти - не чужі. Все залежить від людини, що в неї в серці. Ну, не можна дітей кривдити. Ось скажу про один наш день. Зранку, о 6-ій, готую сніданок. Потім прокидаються діти, снідаємо, дівчатка збираються до школи, Сашко в другу зміну навчається. Усі разом ідемо - четверта школа і дитсад №3-поряд. Я залишаюся біля порога, щоб малі не плакали за мною, а старша Кристинка заводить їх усередину, роздягає… Тоді я вже йду додому, готую обід, зустрічаю дітей із школи, забираю малих із дитсадка… Обідаємо-вечеряємо, робимо уроки, граємося. Одне слово, все, як у людей, у великій сім’ї.

- А що діти полюбляють їсти?

- Спочатку, коли я їх забрала до себе, не могли наїстися… А тепер малий Мишко уже перебирає харчами: ковбасу не їсть, а м’ясо, молочні каші-манну, вівсяну - ні, але - гречку. Полюбляють домашні тортики - фірмовий сметанник. У дні народження до нас приходять гості - моя рідня. Усі вже звикли: застілля тільки для дітей… У звичайні свята готую щось смачненьке, у дворі є де гратися, багато різних гойдалок, іграшок.

- Пані Тамаро. Люди по-різному розцінюють такий ваш гуманний порив…

-…гроші, гроші… Знаєте, різні комісії - там теж було одне з таких питань. Я завжди говорила: хто хоче, нехай спробує як воно. Коли діти ще не розуміють, що не можна обривати шпалери, ламати, псувати меблі … а одяг, а взуття, бо діти ж ростуть, а ціни… Чи прийти з роботи о 17-18-ій і відпочивати… чи як я?.. ми працюємо, не спимо, бо дитині жахи сняться. Психологи кажуть, що скільки дитина побувала в тому своєму пеклі, вдвічі, втричі треба більше часу, щоб їй забутися. То які кошти?.. Коли ти тремтиш над дитинкою.

- Не виникало: а нащо?

- А щоб не було порожнечі в душі. Я- мама! Так, я могла би зробити успішну кар’єру, але я - мама. Хіба можна чимось замінити веселий дитячий щебет, усмішки, коли вони радіють, горнуться, обнімають і кажуть: я тебе люблю?.. У мене на душі спокійно, я маю на кого потратити свій час. Не все так гладко. Є багато питань і з навчанням, і з вихованням, бо це - діти, це - життя. Нас ніколи не залишають сам-на-сам. Якщо виникають запитання, то можу звернутися до спеціалістів знам’янських соціальних служб: Лариси Дмитрівни Карпук, Наталі Володимирівни Шевченко, Ольги Вікторівни Крук.

- Що малює ваша душа - уява на майбутнє?

- Мабуть, Новий рік, великий святковий стіл, яскрава ялинка. Уже дорослі мої хлопці і дівчата. Їдуть до мене, де б не були… зі своїми дружинами, чоловіками, діточками…І бути мені бабусею! Щоб із двадцятеро онуків, а, може, й правнуків…

На прощання малеча цієї теплої господи-господині дмухає, кумедно склавши губки, у долоньки човником: «До побачення!».

Ольга Плєшкова