Молодий Маестро Олександр Безай - оперний співак...

24.07.2018

«Ми звикли, що справжнє мистецьке життя вирує десь далеко – у великих міських центрах. Інколи почуваємося дрімучими провінціалами, не маючи змоги вирватися за межі свого міста. Молода родина Безай – Олександр, Валентина та їхній синочок Сашко представляли Кіровоградщину на Всеукраїнському фестивалі «Родинні скарби України» у місті Києві. Це, кажуть, розкішний і незабутній подарунок для людей, тобто для них, з якими музика і пісня живуть у довершеній гармонії. Ба, навіть їхня найменша донечка Настуня швидше почала співати, ніж говорити». Власне, це рядки з написаного мною ще 2005 року. Юний Олександр Безай із своїм татом - теж Олександром, на столичній сцені Українського дому заспівали авторську (татову) пісню «Україна», завоювали симпатію глядачів і поважного журі, тільки їм, поза «канонами» фестивалю, дозволили заспівати ще одну пісню.

Те, що ця обдарована родина поцілована Богом, як то кажуть, - очевидно. А малого Олександра, себто нашого нинішнього візаві, тоді в Києві щиро розцілувала в захопленні народна артистка України, Герой України (головний член журі) Ніна Матвієнко. Сам міністр молоді і спорту тиснув йому руку, вручаючи диплом фестивалю. А два роки раніше, лауреата обласного радіофестивалю дитячої та юнацької пісні «Пісенне перехрестя» нагороджувала грамотою і подарунком за чудове виконання «Знам’янського вальсу» (сл. А.Загравенка, муз. Т.Петренко) народна артистка України Антоніна Червінська. Хто ж то знав, що це була людяна, психологічна інвестиція у майбутнє нашого юного обдарування?! Поцілований Богом і «зірками», наш знам’янський талановитий Олександр Безай через декілька років знову прибув до древнього Києва, де колись зустрів свій пісенний світанок, де, як йому запам’яталося, білопінно цвітуть каштани та бузково-дніпровські пагорби… Нині лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів, представник творчої еліти України Олександр Безай – наш співрозмовник.

- Олександре, ти колись сказав, що «не можна навчити - можна навчитися». Нині Олександр Безай – оперний співак, оксамитовий баритон країни і …

-…і, мабуть, слід сказати, що я багато навчався , що я вже закінчив Київську національну академію (консерваторію) імені Петра Ілліча Чайковського, отримав диплом спеціаліста – концертний співак- викладач, нині успішно його реалізую в нашому обласному центрі – Кропивницьку. Викладаю академічний спів у КЗВО «Кіровоградський музичний коледж», де директором - заслужений діяч мистецтв України Лариса Голіусова, маю належний клас і шестеро обдарованих учнів. Ще я є солістом: Кіровоградської обласної філармонії (директор Микола Кравченко, худ. керівник Наталя Бондаренко), камерного оркестру «Концертіно» (худ. керівник і диригент Наталя Хілобокова), професійного духового муніципального оркестру (диригент заслужений артист України Григорій Шорсткий).

- Ти весь час у вирі праці, музики, людей, подій, і ось - звання «Молода людина року…». Що це для тебе?..

- Знаєте, я дуже багато працював: і для себе, і для глядача, який іде на мої концерти. Тобто я щось натворив, а щось створив, що вилилося в певний творчий ужинок, у проекти, які успішно відшуміли в місті Кропивницьку та в області. Мабуть, і за це, неждано-негадано, мені присвоїли звання «Молодої людини 2018 року» в номінації «Відкриття року в сфері культури та мистецтва». Для мене, звісно, - велика честь, бо Кропивницький - моя друга домівка, перша - місто Знам’янка, звідки я родом, мої батьки, моє родове коріння…

-… звідти й проросли животворними пагонами родинна щирість, любов до музики, до коштовної перлини - народної пісні… Коли з подвір’я Безаїв залунає улюблене «Летіла зозуля…», все довкола наповнюється таємничою красою, а сусіди покидають роботу, завмирають у душевному замилуванні…

- Мій тато говорить, що я ще не народився, а вони з мамою вже знали, що буду музикантом. Бо в такій музично- співучій родині не уявлялося іншого. Хоча після закінчення 9-го класу Знам’янської школи №1 ім. Т.Шевченка, коли комп’ютери полонили наші юні мізки, і я ледь не потрапив у цю віртуальну «павутину». Та що в Знам’янській дитячій музичній школі ім. М. Лисенка (директор Сергій Івасенко), що рідні вдома опам’ятовували: «Якщо зв’яжешся з комп’ютерами, будеш звичайним адміністратором… підеш у «музику» - бо це твоє,- будеш артистом». І я зважився. Нині вдячний своїм батькам, що вони відправили мене спочатку в музичну школу в Знам’янці, де найкращі вчителі послідовно та цілеспрямовано розвивають у обдарованих дітей духовне начало, естетичні смаки. А моя викладачка Алла Гумененко, з якою ми дев’ять років навчалися «бути солістом - вокалістом», наполягла, що мені необхідно вступати у вищий музичний заклад. Успішно здав екзамени в Кіровоградське музичне училище, нині – коледж, навчився самостійності, зрозумів, що буду заробляти собі на хліб насущний і забезпечувати свою майбутню родину саме музикою. І так склалося, що в цьому коледжі я нині працюю…

-Хтось іще мав вплив на твою творчу долю?..

- Безперечно! Це професіонали високого класу, які багатьом обдарованим людям відкрили щасливий шлях у музичне мистецтво. Це відомий соліст Кіровоградської обласної філармонії, заслужений артист України Володимир Стратьєв (Світлої пам’яті). Викладачка з ансамблю та хору нашого коледжу Надія Шост, коли послухала мене, заявила: «Сашко, у тебе вже солідні вокальні дані, але треба їх реалізувати. Куди збираєшся?..». І буквально взяла за руку і повезла до Києва. У Національній музичній академії (консерваторії) ім. П.І. Чайковського зразу ж запитали, скільки мені років. 18 ?!. Сюди вступають вокалісти 23-25-річні, коли вже «готовий» голос. «Вам ще ранувато, юначе,- заявили,- але ми вас послухаємо, та знайте,- або візьмемо на підготовчий, або…». Я відкрив рота, трішки поспівав, тоді почув: «Давай – на перший курс Національної музичної академії!». Це щось із неймовірного! Доля звела мене з народною артисткою України, з нашою землячкою Лідією Забілястою, брав уроки у завідувачки кафедрою вокального відділення академії Євдокії Колесник. Навчання у надзвичайного викладача, професора, народного артиста України Олександра Вострякова, який співав у оперних театрах України, за кордоном… Його незабутні уроки, виїзні концерти… Людина, яка вплинула на моє поняття про музику,- викладачка ансамблю в академії – консерваторії, а нині –диригент в Харківському національному театрі опери та балету, Вікторія Рацюк. Унікальна людина- фантастичний політ думки, фантазії, своєю світлою енергетикою заражала блискавично… На все життя запам’ятав її науку - той внутрішній стан, який я прожив однораз, щоб вокальний твір, який даруєш глядачам, лився щиро, душевно…

- Олександре, за свої 25 років ти чимало зумів зробити. Ти жив у Києві, чому повернувся, можна сказати, додому?

- За період, а це – третій сезон закінчую в Кіровоградському музичному коледжі і другий - в обласній філармонії, - з великою кількістю людей реалізовано два солідні проекти. «Соло- Класік» - мій сольний концерт і «20 відтінків класики». Це такі проекти, над якими ми працювали досить довго, на сцені було більше сотні людей, великі музиканти – професіонали, найперше, симфонічний оркестр і мішаний хор Кіровоградського музичного коледжу під орудою Лариси Голіусової, камерний оркестр «Концертіно» - керівник Наталя Хілобокова … і ще багато чого.

Щодо мого повернення до Кропивницька… Поки навчався в столичній музичній академії, часто приїзджав сюди, працював із музичними колективами нашого коледжу та обласної філармонії… Вважаю себе патріотом своєї країни - України, своєї малої Батьківщини. Чомусь мене сюди манить. Багато разів виступав із концертами. Тут є сприятливе поле для польоту фантазії… Зрозумів, що люди засумували за класикою. Приємно, коли веселішають, надзвичайно тепло приймають, навіть аплодують стоячи.

Не приховую: у мене був величезний вибір. Можна було працювати і в Національній опереті, і в Оперному театрі, різних столичних творчих колективах, але перевагу надав саме рідному краю. Тим паче, я вже зустрічався зі своєю майбутньою дружиною. Анастасія Потоцька - також оперна співачка. Вона, як і я, не дуже полюбляє великі мегаполіси… Ми одночасно навчалися в академії та ще й у одного й того ж викладача, заприязнилися, покохалися і ось – одружилися.

- Ой, а берегти своє кохання?..

- Знаєте, якщо освідчуватися в коханні, то - на цілий світ! А коли щось дуже потаємне, душевне, глибоке, то заховаємо для себе.

- Олександре, в тебе вже є перші студенти – випускники…

- Є, і я намагаюся так робити, як мої учителі. Щоб вони не тільки навчалися, а потім, так би мовити, йшли собі на всі чотири сторони, - хочу, працюю з ними, щоб вони залишалися в своїй професії.Тож мій перший випускник Дмитро Бичев – студент КНМА ім. П.І. Чайковського, а друга випускниця Наталя Апостолова готується до Дніпропетровської МА ім. М.Лисенка. Один із моїх студентів був учасником «Голосу країни-8».

- Ти поєднюєш вокальну кар’єру з викладацькою діяльністю…

-Це все дуже давно зріло. Я хотів і викладати обдарованим студентам, і співати на великій сцені. Така моя мрія, що втілюється в життя.

- Культура українська… Що потрібно для її животворності?

-Мабуть, побажав би нашій культурі розуму. Щоб не потрапляли туди невігласи, а професіонали, які справді зроблять прорив, відкриття. Є такі проекти. Яке відродження культури! Вона вже є! Братися та розвивати.

- Знам’янка… Як винагоджується в тебе вільна хвилина…

- Нині я маю змогу приїзджати додому і дякувати батькам за все, що в мене є. І я вже говорю про родину не тільки, як про своїх батьків, а й про свою сім’ю – родину. Це все, що мені найдорожче. І, звісно, моя праця, якій я віддаю найбільше часу. Я дуже люблю свою справу та пишаюся тим, чим займаюся.

Ольга Плєшкова