Дивіться на небо частіше, там правди багато…
13.11.2018
У маленькому селі Карлівка Кіровоградської області 100 років тому, 29 листопада, народилась дівчинка Любов. Все життя вона поважала людей і хліб, кожну крихту, бо біля неї важка робота і зморені руки людей.
Чим може здивувати розповідь бабусі, якій 100 років? З обрію літ вже багато чого просто не пригадується, але є моменти життя, котрі відклались в пам’яті назавжди. І напевно для сучасників вже сотні разів розказували за лихоліття голодоморів, от і Любов Іванівна, киваючи головою, сумно згадує скількох з її рідні тоді не стало.
- Не помирали, а як ті собаки здихали: помер дядько рідний Роман, мої дві сестрички рідні…- пригадує бабуся,- у мене самої троє доньок і син, але як пригадую голод – то тільки і думала, аби діткам не довелось ніколи таке пережити. Я ж цурку в рота пхала, це з бур’яна чорне насіннячко. Померло дуже багато… От після війни у 1947-му теж було важко, але не так. На той час я вже була одружена, ми з чоловіком будували хатку з глини.
Все життя Любов Іванівна Таран пропрацювала в колгоспі, не цуралась ніякої роботи: як треба сапала, як треба в’язала, була чередником. Вся молодість в роботі, ні про які відпочинки і мрій не було.
- Я ж жінка, мені хотілось і платочка, і гарне платтячко. Все було за гроші, а їх ніхто не давав. Ходили босі і напівголі. На ноги найбільше щастя – то з телячої шкіри черевики. Отак я дівувала. Як Ви думаєте, як тоді пару один одному обирали? Ніхто не дивився ні на дівчину, ні на хлопця та їх одяг. Пригадую, я свого чоловіка біля трактора зустріла. Разом борщу поїли – от і пара. Ми і документу не мали, що ми подружжя, хіба це важливо? Тоді дружба була коротка – прийшов та сів на лавку, та й лишився… Документ може і був у сільраді, щоб офіційно разом бути, та ми по нього не ходили.
Після згадок про молодість бабуся притихає і каже, що молодь у свої 100 років не пригадає ні партії, ні президентів, ні який день, а тільки тихої ночі, замість сну, будуть спогади про щастя з тими, кого любили та слова пісень, які ніколи не забудуться…
Вчилася Любов Іванівна у кіровоградському машино-будівному технікумі, але не отримала там освіту, бо їсти не було що. Повернулась додому, 7 класів – то вся наука жінки, далі працювала на млинах, спала у людей на квартирі на голому долі.
- Платили тоді за роботу те що прийдеться. То два, то кілограм посліду за день, тобто пшениці третього сорту. Раділи, що годували галушками та затірками. Я зараз не дивлюсь телевізор, там показують всяке несерйозне, різна політика, хіба це головне для людей? Треба, щоб люди мали що поїсти і одіти, а не боротьба за владу всяка. От я люблю борщ і суп, і огірок, а оті ковбаси – то шкідливе, краще натуральне все. Ми раніше більше компоти, кисілі готували, пекли картоплю і все натуральне у печі.
Такі прості істини від старенької бабусі мудрі і дуже проникливі. Вона дуже цінує своїх дітей, стверджує, що добро дітей на старість – то основа довголіття.
Коли була паспортизація, отримала Любов Іванівна документ і поїхала за сином в місто Іркутськ аж до Сибіру. На річці Ока жінка вперше у 1968 році побачила, яка велика країна Радянський Союз, таке велике і нелегке життя прожила і вона.
- Можна у житті недоїдати, я це пережила, але не можна не працювати! А ще для мене завжди була святою віра в Бога. Я вірю, що мені 100 років, мене так веде Бог. Окрім молитви «Отче наш» я інших вже не пригадую, але дома образи і я на них молюсь щодня. Вже більше не за себе, аби діткам добре.
Все життя віра в Бога вела Любов Іванівну, вона жартує, що на небесах не Івана «висадили», а є щось більш сильне і нам не помітне. Вона підвищує голос і з великим захопленням починає розказувати за зірки. Бабуся не знає їх назв і каже, що вже їх і не бачить, бо вночі її з хати ніхто не виводить, втім дуже любить зорі.
- Я знала ранню зірку і вечірню, і Волосожари, які вони гарні, - підсумовує бабуся, - як я їх люблю. Дивіться на небо частіше, там правди багато…
Оксана Войчишина
Коментарі
- Коментарі не знайдено
Увійти щоб залишити коментар
Залишити коментар як гість