ЖИТТЯ БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ: ІВАН АРЄФЬЄВ

17.06.2019

- Звідки Ви родом і де зараз проживаєте?

- Я родом із Власівки, зі Світловодську, все життя там поживав, але зараз проживаю в Краматорську.

- Чим Ви займаєтеся?

- Я беру участь у різноманітних марафонах, всеукраїнських забігах, а також займаюся важкою атлетикою.

- Як давно Ви займаєтеся важкою атлетикою?

- Відколи переїхав до Краматорську почав тут ходити в спортзал, з кінця 18-го року, і почав займатися цим видом спорту. У місцевому реабілітаційному центрі «Донбас» є всі умови для проживання і для того, щоб займатися (директор центру Світлана Хоміна). Але тут проживають тільки ті, хто вступив в центр на навчання або на реабілітацію.

- А Ви як туди вступили?

- Я був спочатку на навчанні, отримував водійські права і просто ходив до тренажерної зали. Там є тренер – Іван Холовенко, який займається з людьми з інвалідністю, чимало вже спортсменів підготував. Саме завдяки йому я штангою і займаюся. Зараз ми готуємося до чемпіонату України з важкої атлетики, який відбудеться в серпні.

- Ну, я щиро бажаю Вам успіху на чемпіонаті.

- Дякую, нас поїде декілька людей туди, з цього ж таки центру

- Чому Ви вирішили зайнятись саме важкою атлетикою?

- Фізкультура завжди займала вагоме місце в моєму житті, тому як тільки я почав тут навчатися, почав відвідувати спортзал, так познайомився з тренером і він запропонував займатися цим більш професійно і готуватися до чемпіонатів. Відбувся перший вже чемпіонат в грудні 2018 року в Слав’янську, але це був обласний чемпіонат, в якому я теж брав участь і посів друге місце, здається. Там небагато було конкурентів в моїй категорії.

- Ви розповідали, що берете участь у різних марафонах, розкажіть про це детальніше.

- Це було дуже цікаво. Ми організовували марафони у Кракові, зв’язалися з тренером Анатолієм Лук’яновичем, який організовує марафони і підготували також людей на візках, таких, як я і він нас повіз у Польщу.

-Який саме це був марафон? Чому він був присвячений?

-Там проходить щорічний Краківський марафон, змагалися, хто перший проїде 42 кілометри.

-Це був марафон на візках?

-Люди бігали пішки, була окрема категорія на візках, а також категорія людей на візках з велоприводом. Також були вікові категорії, брали участь люди за шістдесят, за сімдесят і навіть за вісімдесят.

Потім з цим тренером ми змовилися провести марафон із України до Броцлава, ми туди й добігли, він на велосипеді, і я на візочку з велоприводом.

-Як же проходив цей марафон?

-Ми стартували в Кропивницькому 2014 року, влітку, взяли з собою намети, їжу. Домовлялись з місцевою адміністрацією, яка нас супроводжувала з самого Кропивницького і в наступних селах. Через кожні 60-90 кілометрів ми зупинялися на ночівлю.

-І скільки часу зайняла така подорож?

-Десь два чи три тижні, я вже точно не пам’ятаю.

-А в Польщі де Ви зупинялися на ночівлю?

-Знаходили по спеціальній програмі людей, які приймають на ночівлю. Вони нас гарно приймали, годували і так ми дійшли до Броцлава. Минулого року ми теж проводили такий марафон, але вже з самого Слов’янська і нас уже супроводжували машини.

-Машини?

- Ми естафетно бігли, один пробіг, передав естафету, сідає потім в машину, біжить інший. Так само нас приймали в різних областях України. Ми ночували в різних місцях, і в людей вдома, і в спортзалах і в готелях. Було дуже цікаво!

-Ви сказали, що з самої юності займаєтеся спортом. З чого почалася Ваша любов до спорту?

-То не так спорт, як фізкультура. Років з 12-13 я займаюся турніком. Мені це близько, я любив це. Навіть після отримання інвалідності продовжував цим займатися. Правда тепер до турніку додавалися реабілітаційні вправи. Років шість чи може вісім я займався реабілітаційними вправами які мені показували реабілітологи в різних центрах і санаторіях. І турніком. Потім став вже більш такими вуличними видами спорту займатися. Тому це не можна назвати спортом, це просто була фізкультура. Так, певні досягнення були, але…

- Зате це тепер став спорт.

-Ну тепер вже штангою як спортсмен займаюся, правда.

- А в результаті чого сталося так, що Ви отримали інвалідність?

-В результаті ДТП на мотоциклі… Мені було 18 років.

-У Вас уже є якісь спортивні досягнення?

-Перше серйозне змагання в мене відбудеться в серпні.

-Що Вас спонукає рухатися, що не дає просто лягти на диванчик і лежати?

-А підтримує те, що лежачи на диванчику життя проходить повз, і можна лише спостерігати як за вікном змінюються пори року. А коли ти ведеш активний спосіб життя, береш участь у житті, в різноманітних його формах, від цього просто цікавіше жити.

-Про що Ви зараз мрієте?

-Зараз в мене мрія, так як я отримав права, купити автомобіль. Збираю кошти. Потім буду таксувати.

- А зараз Ви десь працюєте?

-Ні, зараз я не працюю. Вчився на права, а потім ще й вивчав манікюр…

-Навчання манікюра? Це цікаве заняття, як для чоловіка…

-Так, а до речі, мій вчитель також є чоловіком на візку.

-Веде блог, збирає тисячі переглядів на Ютубі, можете пошукати в інтернеті Коля Рубан.

-А чому саму в цьому напрямку Ви вирішили вчитися?

-Тому що, будучі на візочку, працюючи руками за столом можна непогано заробляти. В цьому місті, де я зараз проживаю великий попит на манікюрників.

-Вигідно.

-Так.

-А вища освіта у Вас є?

-Ні, немає. Коли я ще був здоровий, намагався вступити і не вступив, а потім, коли отримав інвалідність зрозумів, що можна навчатися і в інтернеті і отримувати будь-які знання, які тебе цікавить. Якщо в людини є дисципліна і вона поставить собі за мету, вона і буде відповідну літературу читати в той самий час, який вона витрачала на навчання в університеті і зрозуміє ту професію набагато швидше.

- Знаєте, доля правди в Ваших словах є…

- У мене до Вас останнє запитання. Що б Ви хотіли змінити в Україні для покращення життя людей з інвалідністю?

-О, найперше – це інфраструктура і доступність. Це тротуари. Щоб наша влада, наші посадовці і міністри інфраструктури, зважали не тільки на дороги але й на ті тротуари, такі як в Знам’янці, в Світловодську, в Слав’янську, Краматорську, щоб вони також їх змінювали на нове покриття. Відсутність всіх бордюр, вони зовсім не потрібні ні здоровим людям, ні людям з інвалідністю.

- Рано чи пізно кожна людина стає людиною з особливими потребами. Постаріє той самий міністр інфраструктури, йому буде важко пересуватися. Він буде по своїм сходам потім підніматися, без перил. Тому треба вільні тротуари, відсутність бордюр, якщо сходинки, то пандус, або ліфт і поручні ні всіх сходинках. Тоді покращиться життя значно.

Дякую Вам за цікаву розмову і за те, що знайшли час поспілкуватися зі мною.

Розмовляла Юлія Опацька