Талановита легкоатлетка з Кропивницького Алла Мальчик

19.04.2019

- Алло, де Ви зараз проживаєте, чим займаєтесь?

- Я живу в Кропивницькому, віднедавна працюю в спортшколі тренером, а також вже тиждень працюю в реабілітаційному центрі для дітей з інвалідністю.

- Зараз у Вас дві роботи?

- Так, на пів ставки я працюю в спортшколі - це дитяча юнацька спецшкола, там я тренер-викладач, і в реабілітаційному центрі.

- Чим Ви займаєтесь окрім роботи?

- Будинок, кухня, коханий чоловік, все як у всіх.

- Ви заміжня?

- Так, ми вже чотири роки разом, в мене найкращий чоловік,

- Ви займаєтеся легкою атлетикою?

- Займалася. Я зараз діток треную саме з легкої атлетики.

- Як Ви прийшли до легкої атлетики, пам’ятаєте?

- Я навчалася в школі-інтернаті для ДЦП. А там окрім шахмат нічого й не було, всі лікарі говорили, що мені можна тільки грати в шахи, бо я то спіткнуся, то впаду.

- У Вас ДЦП, я так розумію?

- Так, ти ж розумієш, що це таке, там зіштовхнувся, там навернувся, там асфальт «поцілував», але я жила в селі і моя мама з дідусем мене так виховували, що, якщо йти по воду, то мені давали з собою бетончик. І не важливо, що я приведу пів бетончика, всі йдуть по воду!. Якщо копаємо картоплю, значить копаємо картоплю, дідусь мене навіть навчив пиляти дрова. Вдома я можу все, а в школі, звісно не можу нічого, тому, що там знаходиться вихователь, який забороняє навіть швабру до рук брати…

Коли я закінчила школу, в мене мама дуже сильно захворіла, тож я десять класів закінчила в інтернаті і перевелася в Кропивницький, тут закінчила шістнадцяту школу. Тобто, я закінчила там десять класів. І довчилася тут. Після школи рік я сиділа вдома, намагалася влаштуватися на роботу. Мене ніхто не брав працювати… Абсолютно.

- А ким Ви намагались влаштуватися?

- Та навіть прибиральницею. Всі боялися, що я відро на себе перекину і таке інше. Це зараз у нас уже можливостей влаштуватися на роботу більше, бо є інтернет і все якось простіше, а в той час було дуже важко.

Потім я потрапила, може чули, був такий тренер Сімухов?

- Ні, я не чула про такого.

- Він проводив реабілітацію, і от я прийшла на цю реабілітацію по паверліфтінгу, правда, потрапила до іншого тренера – В’ячеслава Жукова. Три роки він мене тренував, а потім сказав: «Алла, якщо чесно, тобі в пауерліфтінгу нічого не світить, давай спробуємо легку атлетику - метання.

Дівчинка я сильна, хоч я й бігаю як слон. Вперше я поїхала на змагання, тому що не було кого більше везти і тому мене повезли. Я встановила рекорд з метання списом на перших же змаганнях. Щоправда, я метнула його іншою стороною, хвостом. Всі були м’яко кажучи в шоці.

Потім Славік (В’ячеслав Жуков) підійшов до мене та й говорить: «От бачиш, ти три роки займалася павеліфтінгом і ніде не могла себе проявити, а тут в тебе зразу вийшло, значить це твоє!».

Після того, як я приїхала зі змагань, мене передали іншому тренеру Вадиму Осколкіну.

Мама була цьому дуже рада, вона теж любила спорт і саме завдяки маминій підтримці та підтримці свого тренера я досягла хороших результатів в легкій атлетиці. У мене Славік повірив, в мене мама вірила, і коли я тільки прийшла до Сімухова, він сказав, що я все зможу, якщо захочу.

- Коли Ви потрапили в збірну України з легкої атлетики?

- Через рік, після першого змагання.

- Ви пам’ятаєте свої перші змагання у складі збірної?

- Практично не пам’ятаю, бо я тоді була страшенно налякана.

-В якому віці Ви потрапили до збірної?

-В 21 рік. Це був 1998 рік.

- Справді?

- Так, мене звільнили за віком, я б ще років три-п’ять пометала б. Але за останні роки в мене з’явилося багато травм, а чим старша людина стає, тим повільніше вона відновлюється.

- Як давно Вас звільнили?

- Ну мені два роки тому сказали: «Алла, в тебе вже три переломи і плече відірване, шия болить і руки болять. Чоловік за мене дуже боявся, мама теж сказала, щоб я звільнялася зі збірної, бо якщо так далі піде, то ти скоро взагалі будеш виснажена, і підеш в 50 років картоплю чистити, хто буде тоді за тобою доглядати? Тому я зупинилася. Але знаєте, я не шкодую, тому що я знайшла себе в дітках, чоловік не хвилюється, руки перестали боліти.

-Алло, про що Ви зараз мрієте?

- Найбільше мені хотілося б виховати хоча б кілька чемпіонів. Мені спорт дуже багато дав, я заробила собі на квартиру, я заробила собі пенсію і завдяки спорту я стала міцнішою, перестала падати.

Я за 19 років, які присвятила спорту, не програла взагалі нікому. Cеред найцінніших медалей - це бронза, яку я отримала на першій параолімпіаді в 2004 році. Також в 2008 році на параолімпіаді в Пікин і я виборола два золота.

Остання параолімпіада в мене була в 2015-му році, там я взяла срібло.

-Що найскладніше у Вашому спорті?

-Це коли у тебе все болить, а тобі треба працювати.

- Скільки часу в день Ви витрачали на тренування?

-Одна година – зарядка, два тренування, по три години і плюс ще розтяжка до сну, щоб не було крепатури наступного дня.

- Виходить, що Ви тренувалися по вісім годин на день?

- Так, в мене не було вихідних, я або прес качала, або розтягувалась, або кроси бігала.

-І як же Ви це витримували?

- А в мене не було іншого виходу. Серйозно. В мене просто одна мама і нас двоє: я і сестра, мама одна, а жити в місті – не дешева штука. У мене була ціль - заробити собі на квартиру. Заробила на квартиру слава Богу, а тоді мені треба було ще попрацювати, щоб у мене в квартирі все було, а тоді ще мамі треба було допомогти, а поті треба забезпечувати себе. Коротше, так до безкінечності треба, треба, треба.

-І що, у Вас ніколи не було думок про те, щоб лишити спорт?

- Були такі думки. Останні два роки в мене вже так боліли руки, що як би не чоловік і не мама, я б не витримала.

- А освіта у Вас є?

- Звісно, я бухгалтер, закінчила дев’яте училище, я ходила на курси масажа, тож можу працювати масажистом, три місяці навчалася, також проходила курси дизайнера інтер’єра, і чотири роки навчалася в інституті Володимира Винниченка, я вчитель фізкультури.

-Як багато різноманітних у Вас професій, постійно курси, уроки?

- Ну, тому що, це сильно допомагає. Коли ти постійно на тренуваннях, тобі просто необхідно відволікатися час від часу на щось інше, бо так можуть закипіти мізки.

- Скажіть, що на Вашу дімку запорука успіху?

- Успіх залежить від самого того, хто хоче бути успішним, від тренерів, і від батьків. От я зараз працюю в реабілітаційному центрі, і одразу помітно, коли з дітками вдома займаються, то й результат набагато кращий, а коли батькам немає коли, то …

Ну, зрозуміло, що їм важче набагато.

Одна справа, коли я хочу, а інша, коли хочуть ще й батьки, тоді результат досягається набагато швидше.

Дякую велике Вам за розмову, за те, що приділили час, мені дуже приємно було з вами поспілкуватися!

Розмовляла Юлія Опацька